В кожному місті є центральна площа, в районі чи області – свій центр. А на Закарпатті таких аж два: Ужгород і Мукачево. І там, і там є замки, собори та інші цікаві локації. Тому, якщо ви вже тут, треба побувати в обох містах! І, звісно ж, відвідати околиці і маленькі села: саме там живе душа Закарпаття. Там ви спробуєте незвичайні смаколики, вивчите місцеву мову і познайомитися з унікальними людьми. Саме про це – мої закарпатські пригоди.
Закарпаття – це край лемків, бойків і виноградарства. Є у місцевих виноробів своя спеціалізація: історично так склалося, що до 80% місцевих виноградників складають білі сорти цієї сонячної ягоди. Сорти переважно словацькі і угорські, я рекомендую спробувати місцевий Cserszegi (Черсегі фюсереш) локального виробника TerioR. В магазинах його не знайдеш, але я знаю місце, де можна придбати – ужгородський дегустаційний зал “СироВина”. Він знаходиться поруч з Ужгородським греко-католицьким кафедральним собором. І якщо ви вже в “СироВині” – спробуйте місцевий сир і, обов’язково, кіфлики – це таке запечене тісто, скручене в трубочку з горішками і медом.
З цього слова, “кіфлики”, почалося моє знайомство із українською закарпатською мовою. І начебто все написано українськими літерами, і начебто так десь собі здогадуєшся і щось таке чув, але в цілому, – що це конкретно і не скажеш. Ось наприклад: дерев’яна підставка і на ній – “Біціглі”. Здогадалися? Так, то від англійського “bicycle” – велосипед. Львівський роверів тут немає, тут – біціглі! А ось вам баночка із консервацією, на ній – “Масть із пікницьов. Май файноє для файних”. Простий українець десь із Черкащини впізнав би два слова: “для” та “із”. Але ми ж з вами розуміємо, що то є?
На цьому місці у знаючих людей почнуться слюнки, бо далі вам треба вивчити назви страв, після споживання яких ви можете луснути, але з-за столу не встанете. І мова піде не просто про відомий усім банош чи бограч. Отже, занотовуйте! “Купати” – то такі тоненькі ковбаски, а “пікниця” – ковбаса в товстій кишці, схожа на домашню ковбасу. Чи “Шовдарь” – то такий окіст свинячий, який в’ялиться, коптиться, а потім ще й вариться. Прекрасний продукт для розговляння після посту! Тут кажуть, що Шовдарь пишеться з великої літери, а москва – з маленької.
Ну, і попросіть принести вам до столу домашньої “бароцківки” (абрикосова палєнка), або ще краще – “мандрагулі” (те саме, але зі слив). Ну і як після цього встати з-за столу? Але якщо ви спромоглися, тоді “киваймося” – ще одне вам закарпатське слово, означає “швидко рухатися далі”.
Власне, занотуйте пару точок, де можна файно поїсти – “Закарпатський Креденс” і “Порядний Газда”. Останній має бонус у вигляді краєвиду на Замок Паланок, та ще й власне крафтове пиво.
Але апетит треба нагулювати, тож давайте спочатку прогуляємося по області! Гайда за враженнями! Далі буде багато чого, бо Україна – неймовірна!
Любите солоденьке? Тоді раджу вам хоча б на певний час забути про всілякі там тортики-морозива і скуштувати справжні, природні, корисні і дуже автохтонні солодощі Закарпаття – леквар. Це таке повидло, роблять його із усього, що може рости на городі чи в лісі: чорниці, білого винограду, кизилу, абрикосу, малини, і навіть дикої вишні, яку ми переважно ігноруємо як корисний для споживання продукт. Леквар – не варення, його не варять. І не дай Боже додавати цукор! Секрет приготування простий: подвійна пастеризація при максимальних 80°C. Побачити колекцію леквара можна в “Музеї леквара”. Гостинні господині влаштують вам незабутню дегустацію і дадуть можливість придбати смаколики, які вам найбільше припали до душі.
Якщо ви вже заїхали так далеко від рідного міста і так близько до українсько-угорського кордону, то поруч, на околиці Виноградова, знайдете першу і поки єдину в Україні ферму “Карпатський буйвол”. Історія цієї тварини на українських землях починається ще з часів Олександра Македонського, військо якого, повертаючись із Індії, привело цих тварин до нас. З тих часів індійські буйволи стали місцевими на Кавказі, в Середземноморському регіоні і в Карпатах, утворивши окремий Карпатський тип буйволів. При народженні вони чорні із білою китичкою на хвості, а в дорослому віці – сірі.
Наразі в Україні нараховують лише близько 300 тварин. Усі вони свійські. Найстаршому на фермі у Виноградові – 36 років, але буйволи в домашніх умовах можуть жити і до 50 років. Їх вже не використовують як тяглову силу на лісоповалі, як це було ще років 100 тому, а більшою мірою для отримання унікального за своїми властивостями і дуже поживного безказеїнового молока. З нього тут роблять безліч сирів: рікоту, моцарелу, качоту форте, закарпатську бринзу і буц, вірменський йогурт мацоні. Але мій фаворит – індійський сир панір. Нам він більше відомий як адигейський, якщо він робиться не з буйволячого, а з коров'ячого молока.
Гостинна адміністраторка ферми, пані Інна Левдар, розповіла нам, як засновник збирав буйволів по всьому Закарпаттю, як шукав місце для ферми, де можна було б забезпечити необхідні умови утримання для цих тварин, як вже майже три роки вони приймають тут туристів. І як бонус дала можливість трошки погарцюватит на місцевому велетні – буйволі на ім’я Хан. Це такий здоровенний добряк, який наче домашній кіт, любить ластитись і просить, щоб його почухали за вушком.
Такими самими сірими і довгорогими, як буйволи, є і корови угорської породи. Вони практично не дояться, все молоко віддають телятам, тому ця порода вирощується як м'ясна. Ці корови статурою нагадують маленьких турів, а їх телята дуже мі-мі-мішні.
Щоб здивуватися по-справжньому, вам треба побачити ферму напівдиких кучерявих свиней, яких називають мангалиці. Уявіть надзвичайно допитливу істоту, яка є чимось середнім між свинею і бараном, має довгі обвислі вуха. Це і є мангалиця. Шерсть розгледіти буває важко, бо мангалиця, як і інші порядні свині, любить борсатися в багнюці. Тож по господарству бігають такі величенькі грудки бруду на тоненьких ніжках, у яких видно лише вуха та очі.
Ну і які ж то гори без овець? Вівчарство тут з діда-прадіда. Хочете скуштувати і придбати свіжу, якісну і натуральну продукцію з овечого молока – вам у село Іза, на ОСГ “Бараново”. Це раніше вівчарі виходили з отарами на Св. Юрія в травні і поверталися із початком перших приморозків у вересні, і тоді ж робили сири. А зараз на господарстві Юрія Лепея 500 овець забезпечують до 500 літрів молока на день. Так, це не обсяги коров’ячої ферми, адже від овець отримують лише 300 мл молока під час одного доїння. Саме через такі мізерні надої вартість овечих сирів висока – від 600 грн за кілограм. А якщо ні – то ви купуєте не овечий сир!
Рекомендую спробувати овечу бринзу (або як її тут називають – “бріндзю”), ізянський сир (за походженням від назви налеленого пункту – Іза), сир грунь (від слова “груньки” – пагорби, передгір'я Карпат) та сир ріка (з наголосом на першому складі, від назви місцевої річки – Ріки). Цікавим є вторинний сир вурда. Він робиться із піни сироватки, яку нагрівають до 90-95 градусів. Під дією температури утворюється піна, яку збирають, проціджують, трохи підсолюють і пресують.
А ще Іза – це столиця лозоплетіння. Тут майстри ледве не в кожному дворі. Але це вже зовсім інша історія. А ми мандруємо далі. Україна неймовірна!
Закарпаття – це вам не просто гори. Це прадавні букові ліси, це дерев’яні тризубі церкви бойківського і лемківського типів, це люди, які творять дива!
Я це про Національний природний парк “Ужанський” і його директора Віктора Бирковича. Хоча офіційна історія Ужанського НПП розпочинається із 1999 року (а деяких його частин-резерватів ще 1908-го), справжня історія цієї території значно старша, бо ж саме тут, а ще в сусідніх Польщі і Словаччині, ростуть прадавні букові ліси, які в 2007 році ЮНЕСКО включила до всесвітньої природної спадщини. Місця зачаровують, щойно однією ногою заходиш в ліс.
Заглиблюючись далі в ліс, можна натрапити на справжні дива. Я і не знав, що два найстаріших дуби в Україні ростуть тут, в Ужанському НПП: Дідо-Дуб, якому “лише” 1200 років і Дуб Чемпіон, йому майже 1300 років! Чомусь я очікував, що це мають бути дерева періоду козаччини, а тут така несподіванка! Місцеві ставляться до дерев з великою повагою, навіть церкву поряд з ними спорудили.
Навіть на кордоні лісу, коло дороги на в'їзді до смт Великий Березний можна почути: “Обережно, не зашпорхніться. Тут у нас австрійський пост стояв із шлагбаумом, так його залізобетонні рештки постійно із землі стирчать, скільки ми їх не закатували”. Ще більше понівеченого бетону і металу – це залишки угорського укріплення в Карпатах, лінії Арпада, яка створювалась у 1939-1944 роках і мала на меті зупинити просування Червоної армії в Європу. Зараз один з маршрутів дасть вам можливість уявити масштаб цієї оборонної лінії і масштаби боїв, які точилися за неї: багатотонні залізобетонні уламки, порвані сталеві частини гармат і кулеметів розкидані по лісу за багато десятків і навіть сотень метрів від укріплення Арпада.
А якщо вас більше цікавлять об’єкти неземного походження, тоді раджу на 7 км від’їхати від траси, в село Княгиня. Тут 9 червня 1866 року на схил гори Стінка впав найбільший в новітній історії Європи метеорит. З ймовірних 500 кг цього хондриту (такий камінь із дірочками-порами) до землі долетіла лише половина, та й та розбилась на декілька великих уламків, які ретельно позбирав місцевий селянин і за пару волів продав лісничому. Той, в свою чергу, посередників не шукав, а відразу дорого продав метеорит Віденському імператорському природознавчому музею, де він знаходиться і понині.
А на місці падіння є копія. Історія метеориту на цьому не закінчилась: виявляється, метеорит досліджував німецький геолог Отто Ганн і знайшов там частки позаземних(!) коралів, паразитів і рослин, про що докладно описав в статті для журналу “Sience” у 1881 році. Це наукове відкриття стало вагомим внеском в розвиток теорії панспермії (космогонічна гіпотеза про появу життя на Землі внаслідок занесення з космосу певних «зародків життя») і спричинила таку незгасаючу хвилю зацікавленості, що на місці падіння метеориту у 1892 році побував сам Жуль Верн!
Цікаво ж, правда? Ну тоді заглиблюємося ще далі в прадавні ліси. До речі, можна і потягом, за бажання. Тут ще з кінця ХІХ століття проклали європейські вузькоколійки, які разом із сучасними широкими залізничними коліями утворюють дивний симбіоз – чотириколійну дорогу, і прорубали 12 тунелів, серед яких найдовший сягає 800 метрів!
Але ми підемо пішки, навантажені обладнанням для зйомок, на північ від села Мала Уголька, повз печери, де в часи війни ховалися євреї, тому місцеві називають їх жидуськими. Йдемо вгору вгору – 415 метрів, аж до Карстового мосту, або як його ще знають – Стрімчак-скелі Кам’яні ворота. Тут у вапняку юрського періоду утворилося декілька аркоподібних карстових отворів до 3 метрів у висоту і шириною 7-15 метрів. Цікаво, що така арочна форма має суто фізичне пояснення: в масиві скелі відпадають ті її частки, на які припадає найбільше навантаження. Арочна форма забезпечує найбільш раціональний поділ навантаження по всій довжині “мосту”, і він зберігається найдовше.
І можна було б тут і зупинитися, бо ноги вже відпадали, але наш провідник Влад тихенько запитав, чи ми не хочемо ще подивитися на долину зверху :) Коли тобі кажуть, що є щось ще вище, ніж ти виперся, і воно вже ось-ось тут, зовсім поруч, то збираєш останні сили і дряпаєшся далі, аж поки не отримаєш винагороду – казковий вид на Угольсько-Широколужанський заповідний масив. Стаєш на камінь і несамовито кричиш у простір, і гори відлунням вітаються з тобою! Далі буде, бо Україна неймовірна!
Ніколи не думав, що схід сонця в тумані може бути таким романтичним:) Але для цього треба встати раненько в Хусті, пішки піднятися на Замкову гору, почекати, поки туман почне потихеньку опускатися на місто і побачити Сонце, яке посміхається тобі, а ти – йому. Історія цього місця заглиблюється ще у 1281-1321 роки, коли галицько-волинські князі звели тут перші оборонні споруди. Згодом замок перейшов у володіння угорських правителів і неодноразово стримував напади турків, татар, семигородських князів, Габсбургів. Але зруйнувала замок не війна, а блискавка, яка у 1766 році дуже влучно поцілила в пороховий склад і рознесла вщент головне укріплення на злитті річок Ріка і Тиса. Місцеві жителі намагалися відновити фортецю, але безуспішно.
У 1773 році імператриця Марія Терезія послала свого сина Йосифа оглянути замок і ухвалити рішення про його подальшу долю. Йосиф розпорядився перевести гарнізон в Мукачево, таким чином поставивши хрест на перспективі замку як оборонної споруди. А після того, як у 1798 році буря зруйнувала останню башту фортеці, місцевий жупанат (серйозні дядьки в жупанах) видав розпорядження, яке дозволяло розбирати фортецю на будівельний матеріал. З нього, до речі, була збудована місцева католицька церква і декілька офіційних споруд у місті.
Ми спускаємося у місто, дивуємо місцевих поліцейських, які купкою зібралися коло місцевого відділку (що ви тут робите в таку рань?) і вирушаємо в мекку закарпатського виноробства – Шато Чизай.
До процесу виготовлення вина тут підходять дуже прискіпливо: даються взнаки старі традиції, адже вважається, що вино на цих землях робили ще кельти з ІІ ст. до н.е. Порахували всі свої виноградники (260 з лишком гектарів), виноградні лози (понад 1 млн 100 тисяч) і визначили, що на виготовлення 1 пляшки вина використовується приблизно 600 виноградин. Але якщо мова йде про так зване льодове вино (Ice Wine), то на одну пляшку доведеться витратити щонайменше 10 кг винограду.
Старше покоління пам'ятає це виробництво за вином “Троянда Закарпаття”. Це було улюблене вино Брежнєва і Кастро, але потрапляло воно на столи і пересічних радянських громадян. Був і свій, народний бренд – “Струмок”, з якого на Святвечір тут робили білий глинтвейн.
Бренд “Троянда Закарпаття” був викуплений у 1990-х, але після цього жодного разу не використовувався. Тому в Шато Чизай вирішили відродити цей напій під власною назвою “Троянда Карпат”, яку презентували 2011 року на виставці в Криму. Але вино виготовляють лише в урожайні роки, адже для високої якості вина потрібен рожевий трамінер із високим вмістом цукру. А таке відбувається не щороку.
Занотуйте десь собі: в Україні вдалим для вина був 2018 рік. Буде вам в нагоді, коли обиратимете щось до столу :) Але будьте пильними: гарні вина мають прекрасні підробки. Їх споживання псує враження про оригінальні якісні вина.
Виробництво, шато – це круто, але вином треба насолоджуватись під час застілля. Тож я вам раджу заїхати ще й у фірмовий ресторанний комплекс Chizay. Мала Гора. Відвідувачів сюди треба заводити із заплющеними очима, садити за столик в ресторані чи на терасі, і потім казати: “А тепер вгадайте, де ви?”. Бо ж місцина дуже нагадує Тоскану: пагорби, засаджені виноградниками, де-не-де самотня хатка, тихо щебечуть пташки... Благодать. А тут ще й підходить засмагла офіціантка і пропонує: “До цього білого вина, яке у нас подається ідеально охолодженим, пасують свіжі середземноморські устриці. Будете брати?”
Авжеж, будемо! І равликів, будь ласка. Скільки у вас є, бо у нас велика компанія? Офіціантка показує рукою на безкраї виноградники і каже: “Бачите? Думаю, вистачить”.
Це я до чого: Україна таки неймовірна, і подорожувати треба вже зараз. Вихідні на носі, а ви, мабуть, досі не вирішили, куди поїдете. А ми вже вирішили:) Інтрига!
Автор: Олексій Сивак
За підтримки
Проект реалізовано у співпраці з Google в рамках кампанії «Цифрове перетворення України»
Використання матеріалів сайту і копіювання інформації без письмового дозволу заборонено.©2017—2021 Мандруй Україною. Всі права захищені. Зроблено в студії Jam Digital